?

Log in

No account? Create an account

a_kulik


Філософія історії Юрія Олійника

Recent Entries · Archive · Friends · Profile

* * *

Надрукували мою нову наукову статтю - щодо філософії історії автора "Листів з потойбіччя" та "Одіссеї Лукула-ворожбита".   

.
Кулик О.В. Філософія історії Юрія Олійника /О.В.Кулик //Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах "Грані". - 2011.-№1.- С.67-69.
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Grani/2011_1/F-15.pdf

    Наприкінці ХХ століття американський теоретик С’юзен Зонтаґ писала про «демона історичної свідомості», що з часів Просвітництва, мовляв,  панує у Західній думці. У роботі «Думати наперекір собі», дослідниця відмічає, що «історія витіснила природу та взяла лідерство на себе» в способах осягнути світ.    На думку Зонтаґ, історизуюча точка зору давно зрослась зі здатностями людини Заходу взагалі щось розуміти – «Ми розуміємо щось, лише розташувавши його у тисячу разів проміряному часовому континуумі.  Існувати зараз – позначає, хоча б на хвилину, блиснути  у  потоці минулого, теперішнього та майбутнього, який нестримно спливає». За словами дослідниці, будь-яка інтелектуальна, художня чи моральна подія нашого часу потрапляє у «заздалегідь розкриті обійми розуму з його так званим історицизмом». Думки та вчинки ми розцінюємо чи як необхідну проміжну ланку, чи як лише тимчасову «моду».  Життєва історія індивіда отримує смисл лише на тлі історії суспільства, його економіки та культури [3].

Вказуючи на таку своєрідну тенденцію у  ставленні Західної цивілізації до свого досвіду, Зонтаґ у той же час застерігає, що внаслідок здійснення цього історицизму, у «становленні» насправді утопає «значення»  - традиційні  позаісторичні поняття філософії видаються беззмістовними.

Філософія історії Юрія Олійника могла б бути відповіддю на пошуки сучасних теоретиків, таких як Зонтаґ, які прагнуть знайти альтернативу історицизму. Український автор здійснив спробу розробити цілісну систему філософії історії, спираючись на прагнення не втрачати за становленням сутність. Олійник пропонує ідею одночасної, тобто, симультанної, історії - «історії не відомий прогрес чи регрес. Сенс її (якщо вже декому так хочеться в усьому його мати) полягає в тому, аби навчити нас, що всі події, які ми вважали минулими, в усьому огромі, продовжують відбуватися нині і з нами» [7, 23]. Використовуючи термін  «симультанний», Олійник хоче передати своє переконання у тому, що всі існуючі історичні періодизації є цілковитою умовністю, не маючи до минулого насправді ніякого відношення. За словами теоретика, час як мірило накладаємо на історію ми самі, перетворюючи її тим самим з реальної історії подій-як-вони-були на літописний варіант або на сучасне їх тлумачення. Олійник пише: «Ти запитуєш мене, хто я такий? І ще запитуєш, коли я жив, у якому столітті, у якій країні? Однак я не знаю, яка хронологія тобі більше до вподоби і по якому календарю ти звіряєшся» [5,15].  Тобто, якщо ми хочемо говорити про істинну, реальну (без нашого втручання) історію, то час для нас не повинен  мати жодного значення, Ю.Олійник так і пише - «часу таки не існує» [6,142].

Зауважимо, що, звісно ж, у ствердженні атемпоральності буття, Олійник не є першовідкривачем.  Ще візантійський автор Михайло Пселл у праці «Про будь-яку науку» зазначав, що час – це поняття, яке створено людською думкою. За його словами, оскільки існують вічні речі та ті, які піддаються руху та загибелі, люди створили поняття «час» як міру руху.  Пселл пише, що час  існує не як  тіло  чи безтілесна сутність - він існує лише у свідомості людини.

 Юрій Олійник намагається довести, що все минуле насправді відбувається з нами нині, будучи одночасним з нами. За його словами, реальну історію (минуле-як-воно-було) «можна уподібнити шматку вугілля, в якому спресоване
{67}
листя гігантської папороті, хвощів, каламітів, екскременти динозаврів, кістки першоптахів і віття велетенських сигілярій, де все це набуло зовсім іншої якості енергії, що обігріває наші оселі». Наприклад, якщо з точки зору лінійної концепції історії, ми  маємо технічний прогрес (волоки -  колесо - паровий двигун - двигун внутрішнього згоряння - реактивний двигун - космічні перельоти), то з погляду симультанної історії ми лише вдосконалюємо кам'яне рубило. 

Не дивно, що для аргументації своїх історіософських переконань Ю.Олійник посилається на теоретичну спадщину Платона, бо  настанови античного ідеалізму (що вчив про необхідність розумового осягнення сутності, що прихована за всіма метаморфозами плинності матерії) в певній мірі корелюються з поглядами цього українського автора. Олійник  у статті «Симультанна історія» наводить відому розмову між Платоном та Антисфеном, котрий критикував концепцію об’єктивного ідеалізму. На слова Антисфена, що коня він, мовляв,  бачить, а ідеї  «кінності» — не помічає, Платон, як відомо, відповів: «Це тому, що ти хочеш і маєш надію побачити її звичайними очима. Я ж стверджую, що її можна бачити тільки «очима розуму», за допомогою «інтуїції розуму». Олійник дотримується схожої позиції, вказуючи, що сімультанність подій є хоча й  умоглядною, але реальною.   

 Мірча Еліаде  цілком слушно називав Платона «зразковим філософом первинного складу розуму». На нашу думку, ідеалізм Платона, як і вчення Ю.Олійника,  насправді є  спробою повернутись до найдавнішого з-поміж людських спільнот способу світобачення. У праці «Міф про вічне повернення» Еліаде вказує, що в архаїчних суспільствах люди вбачали у своєму поточному житті  «зразкові дії» зі світу трансцендентного. Так, у іудейській традиції наявність  вихідного дня трактували як відтворення  той трансцендентної події, що Бог відпочив після шести днів творення. А під час давньоіндійських шлюбних обрядів, з точки зору учасників, знов відбувався первинний союз Неба та Землі, що стоїть на початку космогонічного творення. 

Як відомо, всі значущі дії в житті давньої людини були сакралізовані   – полювання, вживання їжі, землеробство, ігри, народження дитини, війни, статеві стосунки, будучи ритуалами репродукування зразків поведінки. За таких умов історія в розумінні вчень епохи Просвітництва неможлива – давня людина  усвідомлювала себе реально існуючою лише тоді, коли переставала бути собою, вбачаючи в своїх діях втілення моделей трансцендентного. Про те, що ми зазвичай розуміємо під історією - розвиток, авторство подій, індивідуальність, новизну  - там взагалі не йшлося.

Еліаде називає вищезазначені сакральні зразки для поведінки архетипами, порівнюючи їх з «ідеями» концепцій Платона. В праці «Про град Божій» представник патристики Августин Блаженний дає приклад дії архетипу,  звертаючи  нашу увагу, що заснування Рима було прикладом втілення у життя «першого прикладу» Каїна. Нагадаємо, і засновник «земного граду» Каїн, і легендарний засновник Риму – Ромул – вбили своїх братів. Як пише Августин, не дивно, що «при заснуванні того міста, який повинен був стати на чолі земного граду, що було засновано Каїном, відбулось таке свого роду наслідування». Мислитель ХХ століття  Карл Густав Юнг визначає  архетипи в якості первинних первообразів світобачення, що мають сталі семіотичні параметри. Ці «останки давнини», «первообрази», на його думку являють собою закладені інстинктом устремління - «такі ж, як у птахів до гніздування, а у мурах до влаштування їх упорядкованих поселень». За словами Юнга, архетип проявляється у формуванні уявлень навколо якоїсь однієї центральної ідеї, що вже спричиняє вплив на людські вчинки.

Ю.Олійник висуває концепт, що схожий за змістом з наслідками втілення у життя «ідей» Платона, чи «архетипів» Августина Блаженного, К.Юнга та М.Еліаде. Це поняття  «хоріон», яке Олійник запозичує з наук щодо вивчень геосистем. Український автор використовує даний термін  для опису «сукупності подій, що викликана тим ідеальним, що лежить в їхній основі».

Так, на думку Олійника, людство підпорядковане одному мегахоріону агресії. До його складу входять  два макрохоріони:  агресії біологічної та агресії соціальної. До першого належить вся сукупність подій, речей і явищ, пов'язана зі «зняттям» біологічної агресії, під чим теоретик розуміє типи господарської діяльності. До другого макрохоріону теоретик відносить події, речі і явища, що пов'язані з творенням ситуацій, які б розряджали соціальну агресію  - соціальні інститути, релігійні, політичні та філософські теорії тощо. І так далі. Використовуючи гегелівські постулати,  Олійник пише, що відносно свого ядра (тобто,  ідеї), оболонка хоріону  виступає як його «інобуття». Вкажемо, що з  концептами Гегеля теорії Олійника зближує і те, що український автор намагається вирішити проблему єдності історії в універсалістському дусі, претендуючи на знаходження внутрішньої єдності у плині всіх історичних процесів різних народів та епох.

Як відомо, в історії філософії були й інші теоретики, що вказували   про значну однотипність у суспільних вчинках людей всіх націй та епох. Так, наприклад, Девід Юм  писав, що ми можемо змінити назви речей, утім, їхня природа та вплив на розум не змінюються ніколи [8]. За словами Юма, всі  афекти, наприклад, честолюбство, скупість, великодушність, патріотизм тощо «були змішані у різному ступені і розподілені серед людей з початку світу». І саме ці афекти, власне, і є  джерелом основних дій та замислів людей.  Як пише Юм: «Ви бажаєте ознайомитись з почуттями, схильностями та способом життя греків та римлян?  Вивчите як слід характер та вчинки сучасних французів та англійців, і ви не зробите великих помилок, перенісши на перших більшість спостережень, здійснених над другими».

Однак, на відміну від Д.Юма, Олійник намагається онтологізувати філософію історії. Він хоче відкрити ще один вимір історії – її глибину, об’єм. Ці намагання знаходяться цілком
{68}
в руслі той тенденції ХХ віку, про яку казав свого часу  Н. Гартман  - гносеологія, на яку покладали стільки сподівань після появи теорій видатних мислителів Нового часу, виявилась недостатньою, і  у минулому столітті філософи Заходу  зрозуміли, що істинне розуміння людського світу неможливо без  усвідомлення  буттєвих відношень, онтологічного базису людського життя [2, 321]. Теорії Ю.Олійника – це по суті онтологія історії.

Більше того, це оптимістична онтологія, яка цікавиться живим буттям, маніфестує, що все, що існувало в історії – насправді є вічним. Адже час – є лише ілюзією. Тут симультанна теорія історії Ю.Олійника розходиться, наприклад, з герменевтичними настановами  Ґадамера, котрий вказував - «Щось може бути об’єктивно пізнаним у його непроминущому значенні лише тоді, коли воно належить певному завершеному в собі цілому. Сказати б інакше: коли воно достатньою мірою вже мертве, щоб викликати лише історичний інтерес» [1; с.277]; а також з гносеологічними уявленнями  Т. Прохаська, котрий  писав, що запорукою будь-якого досвіду є відмирання [4, 99]. Філософію історії Юрія Олійника побудовано на переконанні в несуттєвості хронологій, адже минуле не буває мертвим, воно завжди живе в теперішньому, наскільки б давно не було розпочато.

Цікавим є питання співставлення онтології історії Ю.Олійника з класичними теоріями історичного розвитку – в першу чергу циклічної. Так, Олійник спростовує наявність поступу як такого на ноуменальному рівні, однак, чи означає це, що прогресу не існує і на рівні феноменів, як, наприклад, існує ефект ілюзії зламу зануреного у воду кийка? Нам здається, що онтологія історії Олійника могла б пояснити багато суперечливих місць у філософсько-історичних концепціях О.Шпенглера та А.Тойнбі. Втім, ця тема потребує окремого докладного дослідження.   

         У якості висновків даного дослідження зауважимо наступне.

1.     Теорія симультанної історії Юрія Олійника має філософську розмірність.

2.     В історико-філософському плані, філософські конструкти Ю.Олійника до певної міри корелюють з об’єктивним ідеалізмом  Платона.

3.     Концепт Ю.Олійника «хоріон» корелює з терміном «архетип» у філософії Августина Блаженного, К.Г.Юнга та М.Еліаде. 

4.     Аксіологічно філософія історії Ю.Олійника є спробою відновити сутнісне розуміння історії.

5.     Філософія історії Ю.Олійника має онтологічну спрямованість.

6.     У царині етики історичного дослідження погляди Ю.Олійника характеризує світоглядний оптимізм.

7.     Нам уявляється продуктивним подальше дослідження філософських концептів Ю.Олійника – в першу чергу в напрямку перевірки здатності  теорії «симультанної історії» бути онтологічним базисом  концептів філософії історії інших авторів.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод. Т.1.: Герменевтика І: Основи філософ. герменевтики – Київ: Юніверс, 2000, - 464 с.

2.Гартман Н. Старая и новая онтология. //Историко-философский ежегодник. - М.: "Наука", 1988.  - С.320-324.

3.Зонтаг С.Думать наперекор себе// Зонтаг С. Мысль как страсть. Избранные эссе 1960-70-х годов. - М.: Русское феноменологическое общество, 1997. – С. 97-113.

4.Кулик О.В. Гносеологічні, онтологічні та етичні конструкти у творах Т.Прохаська// Філософія і соціологія в контексті сучасної культури. Збірник наукових праць. – Дніпропетровськ: «Пороги», ДНУ, 2009.-  с. 98-103.

5.Олійник Ю. Листи з потойбіччя// Олійник Ю. Інферналії. – К.: Задруга, 2000. – С.5-140

6. Олійник Ю. Одіссея Лукула-ворожбита //Олійник Ю. Інферналії. – К.: Задруга, 2000. – С.141 – 246.

7.Олійник Ю.  Симультанна історія (спроба побудови статичної моделі історії) // Всесвіт – 1994 - № 5/6.

8.Юм Д. О человеческой природе. – СПб.: Азбука, 2001. – 320 с.
 
{69}

 

* * *